 Пам’ятаєш це подвір’я? Сьогодні тут тихо і порожньо. Та вже на наступний тиждень двір заполонять хлопці в нарядних костюмах і дівчата в білосніжних фартушках. Пора останнього дзвоника... Дивно, але я не пам’ятаю свою останню лінійку, зате добре пам’ятаю день, коли останній дзвінок був для тебе. Може тому, що мені тоді було надзвичайно важко на душі, я розуміла, що більше не зможу бачити тебе щодня в школі, ловити твої погляди, перекидатись час від часу парою слів. В той день я немов би «прощалась» з тобою. І ще я добре пам’ятаю, що була дуже зла на тебе через те, що мені було погано, зате тобі було надзвичайно весело і виглядав ти абсолютно щасливим. Та й напевно ти і був щасливим – попереду нове, «доросле» життя, нові знайомства, нові враження, зі мною вже було все більш-менш ясно – я була просто не для тебе… Я пам’ятаю, що ти мене запрошував 1 вересня минулого року піти на святкову лінійку в нашу рідну школу і шкодую, бо обставини не дозволили нам цього зробити. Я тепер ніколи не зможу просто пройти повз цей будинок, не згадавши юну себе, тебе і наш перший невдалий досвід справжнього почуття… Жовта акація… Сьогодні я пробувала її на смак, але вона видалась мені зовсім несмачною і неїстівною. Мені не вдалось відновити в пам’яті її смак з дитинства. Чому ж ми так «паслися» на цих кущах, що росли практично по всьому периметру школи? Цікаво чи теперішні учні 16 школи практикують таке? Та думаю, скоріш за все, що ні… Вони не такі як були ми… Напевно, я повторюю помилку усіх попередніх поколінь, але мені хочеться сказати: «От як ми були молодими…». Але ми дійсно були кращими чи не так? Ми були добрішими, чистішими, соромливими і мрійливими. Це дуже хороші якості, яких зараз так мало в сучасних школярах. Шкода, що з’ївши жовтеньку квіточку акації, не можна повернутись назад на 22-23 роки. Ні, я не хочу туди фізично, насправді. Я так хотіла все згадати, особливо 9 клас. Та все ілюзія. Залишився гіркий присмак акації і відчуття смутку на душі… Ностальгія - це сум за батьківщиною, за рідним домом. Але тепер це поняття використовується значно ширше, тепер це смуток за минулим… А минуле якраз і є дитинство, дім, де ти народився, стежки, якими ходив колись, школа, давні друзі. Навіть якщо пройде багато років, в тебе буде в Канаді нове життя, своє нове житло, але не думаю, що ти зовсім забудеш свою першу квартиру на Мира 3а. Тут ти прожив половину свого життя, можливу кращу, можливо ні. Тут залишились рідні тобі люди. Цей будинок пам’ятає тебе всякого – від маленького хлопчика до дорослого чоловіка. І він тебе зустріне радо завжди, бо це твій рідний дім. Подивись, тут практично нічого не змінилось, правда?
|
